Якщо вперше задати собі запитання, які можуть існувати проблеми з ототожненням із Україною людей, котрі називають себе українцями, на перший погляд, - не мало би бути жодних. А проте вони існують, особливо це стосується наших етнічних, а не еміграційних діяспор, котрі виникли внаслідок такого, а не іншого прокладення сучасних кордонів.

Долі родини Рибовичів з Якуб’ян на Бескиді п р и с в я ч у ю. Погляд на спільне співжиття представників трьох гілок українського народу, що їх поєднала по другій світовій війні волинська земля, є, з нашого погляду, надзвичайно цікавим з огляду на аспекти ментальної, суспільної взаємодії на тлі зруйнованого війною міста і села, комуністично-колгоспної системи.

У відповідності із договором між Польським комітетом національного визволення (PKWN) та урядом Української РСР від 9 вересня 1944 р. про “Переселення української людності з території Польщі до УРСР й польських громадян з території УРСР до Польщі” 15 грудня 1944 р., уже в часі прибуття перших вагонів з переселенцями, в Україні було запроваджено графік розселення та його масштаби по території республіки. Згідно з цією постановою, одна з південних областей, Херсонська , мала прийняти 6350 сімей або 25637 чоловік із Польщі.

У статті розглянуто публікації в українській та польській пресі з 1989 року щодо теми переселення українців з території нинішньої Польщі у 1944-1946 та 1951 роках до УРСР. Було взято до уваги статті історичного та джерелознавчого характеру в авторстві професійних істориків, журналістів, а також вихідців із середовища депортованих з Польщі лемків, холмщаків, бойків та підляшуків.

До Люблінської філармонії на презентацію новознятого документального фільму «Парох Майданека» Ґжеґожа Лінковського 28 грудня 2005 р. поспішала юрба людей. Зала філармонії була вщерть заповнена, тож адміністрація мусила відчинити балкон для бажаючих. Фільм про о. Ковча, українця, якого папа Іван-Павло ІІ проголосив блаженним, прибуло подивитися чимало відомих осіб, м.ін. проф. Єжи Клочовський, кардинал Любомир Гузар, архієпископ Юзеф Жицінський (це саме він кілька років тому гаряче підтримав ідею відкриття в Любліні вуличного рондо імені бл. Омеляна Ковча), а також консул України в Любліні Іван Грицак та представники влади Люблінського воєводства.

Мовби й не годилося жалкувати за українською Холмщиною, - історія давно взяла своє, ми дивимось оптимістично у майбуття Польщі й України, - є речі, котрі потребують переоцінки. У час, коли постійно чуємо про турботу і піклування польської держави про свої пам’ятки на „кресах”, ми мовчки спостерігаємо, як гинуть свідчення присутності й компактного проживання українського населення на західних берегах Буга.