Згарди (у однині "згард", чоловічого роду) - це обереги у вигляді специфічної форми хрестів, які по аналогії з християнськими, називали мальтійськими, тевтонськими хрестами. Згард - це не суто християнський хрест, хоча на них навіть бувають зображення розп’ять. Це дохристиянські обереги, до яких церква відносилася досить несхвально.Тому жінки носили згарди у вигляді нагрудної прикраси, по декілька штук, що б не викликати підозр (під сорочкою при цьому могли спокійно носити натільний християнський хрестильний хрестик), а у чоловіків були перстені з подібною же символікою. Великі згарди з розп'яттям називалися "газдівські" - тому що носили їх "газди", тобто дуже заможні і поважні люди.

Народне мистецтво з давніх часів увійшло в український храм. Вишиті рушники, скатертини, хоругви, фелони й саккоси тут якнайкраще доповнюють малярство, різьбу, лиття з металу, емальєрство, вітраж. Віддавна в українських храмах існувала традиція не малювати, а гаптувати й вишивати плащаницю.

Є люди, що в їхню смерть тяжко повірити і свідомість не може примиритися з фактом, що дана людина померла і вона фізично перестала існувати. З давен-давна відома істина, що визначні мистці, політики, фолософи, учені – після своєї фізичної смерти – продовжують жити в своїх творах, чинах, думках, відкритях і винаходах.

Івано-Франківщина – у стародавніх хатах сволок під стелею слугував записничком; на гуцульському весіллі молоду садили не на подушку, а на діжу для тіста, щоб плідною була. Про це та ще багато іншого з історії гірських (Гуцульщина і Бойківщина) та низинних (Покуття і Опілля) регіонів Прикарпаття можна дізнатися в музеї просто неба у Крилосі.

Коли переглядаєш старі фотографії, з’являється стійке відчуття, що зафіксоване на них нікуди не поділося, не минуло, воно триває досі, просто наша свідомість уже деінде. Усе, що з нами коли-небудь було, реальне, як світло зірок, що згасли тисячі років тому. Це світло існує для нас тут і зараз.