Етнічні межі українства. Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще у минулому столітті А.Петровим і пізніше продовжені Ф.Максименком, С.Рудницьким, П.Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву.

Напевно, розпочну з того, що влітку 1944 року Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У і Раду Народних Комісарів УРСР, зробив спробу приєднати до території України Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Було складено навіть карту Холмської області. Однак Кремль відкидає ці пропозиції, оскільки вже було сформовано інше бачення повоєнного облаштування Європи.

До маргінального відносимо автохтонне або здавна компактно згруповане населення територій, громадське життя яких зза державних, або інших (адміністративних, економічних, конфесійних) перепон певний час проходить поза основним етнічним масивом. Маргінальні етнічні спільноти і історично, і в перспективі національного культурного відродження є важливою складовою часткою свого народу як в метрополії – державі, так і в усьому світі...

Історія українського народу донині залишає велику кількість білих плям, особливо в період ХХ століття – період голодоморів, геноцидів, переселення та світових воєн. Однією із таких болючих тем в історії України є велика депортація українського населення з території Польщі під назвою операція „Вісла”. 28 квітня 1947 року почалася операція польського комуністичного режиму проти етнічних українців.

Минуло понад півстоліття, відколи українці в Польщі покинули рідні місця. Договір між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року передбачав добровільне переселення українського населення з території Польщі і поляків з України і начебто враховував їхнє бажання. Обмін населенням — таке поняття є і в міжнародному праві.

Ім’я цього чоловіка сьогодні відоме, на жаль, тільки незначній частині українців: Степан Львович Рудницький (1877—1937) належить до численної когорти тих славних особистостей, чиї імена вперто витравлювали із пам’яті української нації впродовж радянських десятиліть. І зрозуміло чому: в його біографії та навіть у думках і бажаннях, з точки зору влади, все було, що називається, «не так».

Верховний адміністративний суд Польщі ухвалив рішення, згідно з яким польський громадянин лемківського походження Степан Гладик отримав ділянку землі та лісу, яких його сім’я позбулася після проведення операції “Вісла”, – сім з половиною гектарів під селом Кункове, що в Нижньому Бескиді Горлицького повіту.

У вітчизняній історії є дві ідеологічно розведені дати, які пов’язані з об’єднанням українських земель в одній державі. Вони настільки ворожі одна одній, що сам процес об’єднання окреслений різними термінами: в одному випадку — злука, в другому — возз’єднання. 22 січня 1919 року на майдані біля пам’ятника Б.Хмельницькому зібралися десятки тисяч киян, щоб бути свідками урочистого прийняття Акта Злуки...