Пречитую квартальник Ватра, котри мі регулярні висилат Петро Шафран (Боже ти заплат!), і тішуся. Тішуся же іщи чути голос уродженців Бескидів, же іщи памятают про свою землю, споминают про своє дитинство, вітця і матір. Дахто пробує (як і я) бесідувати по-лемківски, дахто пише лем по українски, а веце пишут так, як їм ся удає. І ту нич дивного неє, напевно нихто з нас не вчився лемківского правопису.

Автор словника, Петро Пиртей, гродив ся в Смереківци на Лемківщыні (Горлицкій повіт) в 1919 році. По початковій школі в ріднім селі вчыв ся в горлицкій ґімназії (мешкав в Рускій Бурсі). Коли скінчыв поґімназіяльний учытельскій курс в Крeници вчыв (в роках 1941–1945) в школах початковых в лемківскых селах Фльоринці и Перунці.

У сьогоднішньому світі все таке нетривке... Так швидко плинуть-втікають літа, тікають невблаганно, уносячи з собою з нашого життя, чи то в забуття, чи то в історію вчорашні та сьогоденні події... Вже скоро три роки, як Україна проголосила себе Незалежною Державою, і хоч ще хиріє знищена її економіка, (...) але відновлюються традиції, звичаї кожної етнічної групи українського народу, відновлюється його культура...

Українці — титульна нація, оскільки вона дала назву Українській державі. Це кількісно великий народ — один із найбільших у Європі, другий за чисельністю у слов'янському світі. Він складає майже п'яту частину всього населення колишнього СРСР; чверть його утворює діаспору, представлену в багатьох країнах світу; нарешті, у власній державі українці складають дві третини населення — 72,7 %.

Земля, розп‘ята на хресті історії” – вечір пам‘яті під такою назвою, а також панахида розпочали на Тернопіллі цикл заходів, помічених сумною датою – 60-річчям початку виселення етнічних українців з території Польщі. Автори літературно-музичної композиції зуміли на театральній сцені лаконічно, переконливо й зворушливо відтворити весь дієпис життя українців, які споконвіків жили в Надсянні, Підляшші, на Холмщині та Лемківщині.

Життєві гони... Кожен з нас повинен засіяти їх добрими справами, мати щедрий ужинок. Для родини Шпиндів з Підволочиська, що на Тернопіллі, скільки себе пам’ятають завжди визначальними були доброзичливість, ввічливість, чесність, вихованість, працьовитість. Які б випробування сім’ї не посилала доля, які б біди не проносилися над нею, проте ці риси залишалися непорушні, непохитні.

“Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю”. Ці слова туги ось вже шістдесят років зринають з уст лемків – представників західної етнографічної гілки українського народу. Їхніми споконвічними землями були зелені Карпати. Мабуть, навіть у найстрашнішому сні не могло приснитися, що тоталітарний режим вирве з корінням, позбавить батьківщини співучих, веселих, запальних, гордих і доброзичливих людей.

Далекі предки лемків ( lemko, lemko/rusyn, lemkos ) – це руське східно-слов’янське плем’я, що їх дослідники здебільше називають білими хорватами. Уже в VI-VII ст.ст. проживали вони по обох схилах західних Карпат. Назва “білі” на той час означала “західні”. Кольорами: білий – захід, чорний – північ, червоний – південь, давні народи визначали сторони світу. Назва “хорвати” ( горвати ) означала, що саме ця група сло-в’ян поселилася у горах.