Кожна з депортованих із Пряшівщини на Волинь мала свою долю, родину, свою маленьку батьківщину.«Псові б не побажала того пережити, що ми...», «Не хочу нарікати на Україну, але я була постійно голодна...», «Тримали нас там, як у кліщах, немов у концтаборі...», «Коли починаю це все згадувати, не можу заснути до ранку...»

Під час розмови про «депортовані народи» в Україні передусім згадують кримських татар.Проте ширшою за масштабом та брутальнішою за виконанням була трирічна (1944–1946 роки) акція виселення півмільйона українців із Польщі, котру помилково плутають з операцією «Вісла» (1947 рік).Ці українці не мають статусу депортованих з однієї причини:

Те, що на сторінках „Українського журналу“ таки з’явилася ця тема, свідчить – наше гроно авторів сприйняло виклик зі сторони політичного русинства і готове висловити свої думки. Прийнято його либонь і тому, що ми любимо той край, що його кинуто на поталу внутрішнього самороздертя, любимо Спиш і Бескид, любимо Ославу і Лаборець...

9 вересня 1944 р. в польському місті Люблін тодішній керівник України Микита Хрущов підписав з Польщею умову про взаємний обмін населенням – поляки мали залишити землі Галичини і Волині, українці – етнічні землі на захід від Бугу і Сяну.

Одне із найчастіше висловлюваних переселенцями з Польщі в Україну питань : «Кому це було потрібно?» Незважаючи на те, що тема т.зв. обміну населенням між Польщею й Укра-їною дочекалася уже кількох поважних досліджень, на це питання досі не можна відповісти однозначно.

Якщо вперше задати собі запитання, які можуть існувати проблеми з ототожненням із Україною людей, котрі називають себе українцями, на перший погляд, - не мало би бути жодних. А проте вони існують, особливо це стосується наших етнічних, а не еміграційних діяспор, котрі виникли внаслідок такого, а не іншого прокладення сучасних кордонів.